?

Log in

No account? Create an account

Адвокат в Днепре и Днепропетровской области

Адвокат-Днепр.Надежная защита ваших прав. Наш Адвокат в Днепропетровске (Адвокат, Юрист Днепропетровск) готов предоставить Вам юридическую помощь на любой стадии производства.
Адвокат Днепр Юридические услуги Днепропетровск Адвокат в Днепре и Днепропетровской области Лучший адвокат Днепра Адвокат Днепр Уголовный.Юридическая компания Мой адвокат Днепропетровск.Юридическая компания - адвокаты и юристы. города Днепропетровска (Днепра).
Адвокаты в Днепропетровске с адресами, телефонами и отзывами. Адвокат (от лат. – «приглашаю») – это высококвалифицированный специалист в области юриспруденции.Если вам необходим адвокат по семейным делам Днепропетровск или адвокат по разводам в Днепропетровске, звоните 0567671276, +380949108276

Адвокат-Днепр.Надежная защита ваших прав. Наш Адвокат в Днепропетровске (Адвокат, Юрист Днепропетровск) готов предоставить Вам юридическую помощь на любой стадии производства.
Адвокат Днепр Юридические услуги Днепропетровск Адвокат в Днепре и Днепропетровской области Лучший адвокат Днепра Адвокат Днепр Уголовный.Юридическая компания Мой адвокат Днепропетровск.Юридическая компания - адвокаты и юристы. города Днепропетровска (Днепра).
Адвокаты в Днепропетровске с адресами, телефонами и отзывами.сАдвокат (от лат. – «приглашаю») – это высококвалифицированный специалист в области юриспруденции.Если вам необходим адвокат по семейным делам Днепропетровск или адвокат по разводам в Днепропетровске, звоните 0567671276.

<div><img src="https://mc.yandex.ru/watch/45481179" style="position:absolute; left:-9999px;" alt="" /></div>

Львів.Київ.Дніпро:

Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.


17.01.2018 після зміни підсудності апеляційним судом Харківської області в провадження Жовтневого районного суду м.Харкова надійшла кримінальна справа № 646/12397/14-к за обвинуваченням Штепи Н.І. у скоєнні злочину , передбаченого ст. 110 КК України , а саме - посягання на територіальну цілісність і недоторканність України.
Вищевказана справа розподілена в провадження судової колегії у складі головуючого судді Курило В.О. та членів колегії - суддів Макарова В.О та Федюшина М.В.
Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.


На перший погляд доповнення законодавцем частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) пунктом 4, згідно з яким господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів, повинно було б “поставити крапку” у багаторічній дискусії з питань підвідомчості корпоративних спорів. Однак, складність корпоративного права як об’єкта захисту досі спричиняє суперечки щодо віднесення спору до корпоративного, визначення складу сторін такого спору та повноважень судів різних юрисдикцій щодо їх розгляду.
Передусім зазначимо, що редакція п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК зазнавала суттєвих змін. Так, до прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” від 10 жовтня 2013 року № 642 – VII, суб'єктивний склад учасників корпоративного спору обмежувався господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі таким, який вибув. Такий підхід законодавця піддавався науковцями та практиками значній критиці як надто вузький, хоча б з огляду на ч.1 ст. 167 Господарського кодексу України, яка встановлює виникнення корпоративних правовідносин із участі в господарських організаціях, до числа яких належать й інші, окрім господарських товариств, юридичні особи корпоративного типу.
Як наслідок, ми отримали чинну редакцію п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, яка вже невиправдано широко формує склад учасників корпоративного спору. Аналіз даної норми свідчить, що окрім власне корпорацій таких як повне та командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство, виробничий кооператив, споживче товариство, приватне підприємство, стороною у справі можуть бути й громадська організація, політична партія, творча спілка або ж обслуговуючий кооператив, які до корпорацій не належать. Очевидно, що такі крайнощі у врегулюванні спричинені відсутністю в Цивільному та Господарському кодексах України поняття корпорацій та їх кваліфікуючих ознак, а це б зняло значну кількість питань, пов'язаних з віднесенням/не віднесенням ряду юридичних осіб до тих, тип яких вважається корпоративним.
Разом з тим, при визначені за суб’єктним складом підсудних господарському суду спорів виникає ряд інших питань.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» визначено, що п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК не підлягає розширеному тлумаченню щодо справ, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам.
Аналогічна позиція відображена у Рекомендаціях Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», відповідно до яких пункт 4 частини першої статті 12 ГПК не відносить до складу сторін корпоративного спору осіб, які мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства або придбання акцій. Тому господарським судам слід виходити з того, що справи у спорах, пов'язаних із розподілом майна подружжя, вступом до господарських товариств спадкоємців, правонаступників, осіб, яким було відчужено частку у статутному капіталі господарських товариств тощо розглядаються залежно від суб'єктного складу сторін спору загальними або господарськими судами.
У зв’язку із вищезазначеним, важливим аспектом при вирішенні корпоративних спорів є розмежування останніх від суміжних з ними правових спорів.
Зокрема, останніми О.Р. Ковалишин вважає спори між подружжям при поділі їх спільної сумісної власності, які виникають з приводу корпоративних прав на майно товариства. Незважаючи, що предметом спору є частка в майні товариства, такі правовідносини є за своєю суттю сімейними, а, отже, і спори, що випливають з таких правовідносин, регулюватимуться сімейним законодавством.
Спори щодо розподілу спадкового майна особи, яка за життя володіла часткою в товаристві, так само як і спори, що пов’язані з переходом права власності на акції, розглядатимуться в порядку цивільного судочинства судами загальної юрисдикції, оскільки в даному випадку спір виникає з приводу корпоративних прав на акції, а не щодо правомочностей, які випливають з акції (частки) господарського товариства. Хоча С.В.Томчишен притримується іншої точки зору. На думку автора, спори між учасниками господарських товариств щодо спадкування, відчуження та придбання, застави часток, а також виходу чи виключення зі складу учасників відносить до корпоративних спорів.
З даного приводу слід зазначити таке. У літературі останнього часу як основоположний критерій для відмежування корпоративних спорів від традиційно цивільних, використовується їх поділ як об’єкта захисту на корпоративні права на акції (частки, паї) та корпоративні права, які ними фіксуються.
Однак, акція, як документ, папір, сама по собі не має якостей об'єкта цивільних прав, якщо її відірвати від змісту тих правовідносин, які вона посвідчує, тобто корпоративних прав, які має власник цього документа щодо акціонерного товариства - емітента. Без корпоративних прав, акція втрачає сенс. Так само частка– це майнове право, яке визначає обсяг майнової участі в корпорації. Чи можна продати право на частку, залишившись при цьому учасником. Відповідь очевидна. Тому, вважаємо, що суб’єктивне корпоративне право як об’єкт цивільних прав повинно залишатися зі всіма складовими, і в такому «вигляді» воно відлягає захисту, в тому числі й судовому.
При цьому, питання розмежування корпоративних спорів від суміжних з ними правових спорів потребує розгляду у кожному окремому випадку.
Так, корпоративне право (право з участі) як єдиний об’єкт є цікавим при поділі спільного майна подружжя, оскільки тут криється грошовий еквівалент. Ми підтримуємо позицію науковців про те, що слід визнати два правила щодо поділу прав подружжя у сфері корпоративних правовідносин, а саме: права подружжя-учасника є суто корпоративними і він їх здійснює в повному обсязі; подружжя-неучасник має право на отримання частини прибутку, виплаченого учаснику, на частину у ліквідаційній частці, яка отримана учасником, та частину у випадку відчуження корпоративного права. Проте такі повноваження лежать в площині не корпоративного права, а зобов’язального. А оскільки зв’язаності правом між учасником і товариством немає, то право вимоги до учасника є цивільно-правовим за своєю правовою природою, регулюванням та, відповідно, й сферою захисту.
Щодо спадкування корпоративних прав, то в порядку цивільного судочинства повинні розглядатися, наприклад, вимоги акціонерного товариства про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого особа визнана власником спадкового майна, що складається з акцій товариства. Коли ж йдеться про неможливість реалізації спадкоємцем набутих корпоративних прав через перешкоджання його вступу до товариства, то це суто корпоративний спір.
Також, спори про визнання права на акції, на частку участі в товариствах чи права на пай слід вважати корпоративними, адже рішення цього питання започатковує наявність або відсутність у особи корпоративних прав, а отже, корпоративних правовідносин.
Як вбачається з вищенаведеного, зв’язок між корпоративними правами та укладеними договорами, спадковими правами, правами власності є тісним, а іноді й умовним — таким, що існує суто в теоретичній площині.
Не менш дискусійною є ситуація навколо корпоративних та трудових спорів. Особливо це стає явним, коли йдеться про звільнення з посади керівника господарського товариства рішенням загальних зборів. Так, якщо посадова особа оскаржує ці рішення як такі, що приймалися нелегітимними зборами – ці спори підвідомчі господарським судам. Якщо ж керівник позивається з інших підстав, то це юрисдикція загальних судів.
Таким чином, розмежування спорів між учасниками та корпораціями або посадовими особами й корпораціями на трудові, майнові та інші не дозволяє ефективно їх вирішувати і не позбавляє від конкуренції судових рішень. Тому, бажано було б усі спори з приводу корпоративних прав (чи то прав на папір, чи прав з паперу) зосередити в одному суді.
Сліпенчук Н.А.
Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.


Сейчас много говорят о медреформе. Как следствие этой реформы, на фармацевтическом рынке появился новый игрок – государство.

Проблема в том, что украинский фарм-рынок изначально страдал от потребления населением в большом количестве OTC препаратов (безрецептурные медикаменты), а доля рецептурных лекарств слишком мала из-за того, что на рынке, фактически, не было государства, а доля государственного финансирования всех уровней в 15% очень мала. 85% стоимости препаратов на рынке оплачивает пациент. Такая ситуация не характерна для европейской модели здравоохранения.

Увеличение доли государства на фармацевтическом рынке произойдет через запуск системы реимбурсации. Составной частью этой реформы является именно внедрение системы реимбурсации для патологий, которые важны для здравоохранения населения страны.

Реимбурсация – это полное или частичное возмещение стоимости потребления лекарств в амбулаторном сегменте. Система начала действовать с 2017 года как программа "Доступные лекарства". Выписано более 10 млн рецептов. На программу уже потрачено более 500 млн грн и пациенты получили бесплатные препараты.

С помощью реимбурсации государство влияет на рынок рецептурных препаратов и увеличивает количество медикаментов, которые украинцы потребляют в рецептурном сегменте. Прежде всего, это препараты, которые используются при лечении тех патологий, от которых граждане нашей страны в основном и умирают – это сердечно-сосудистые заболевания. Украина остается лидером в Европе по количеству инфарктов и инсультов, а артериальной гипертензией страдает почти четверть взрослого населения страны. Каждый гипертоник должен регулярно ежедневно принимать препараты подобранные врачом. Эти лекарства позволяют пациенту контролировать артериальное давление.

Стоимость препаратов. С одной стороны, пациенты получают лекарства бесплатно или с небольшой доплатой, если это чуть более дорогие препараты. С другой стороны, фармрынок получает покупателя в лице государства, который покупает очень много медикаментов. Это приводит к снижению цен. Дополнительно, внутри этой программы, заложены механизмы регулирования и снижения цен.

Для фармпроизводителя это значительное облегчение задачи. Потому что качественный, эффективный и безопасный препарат, который включен в систему реимбурсации, не нуждается в затратном продвижении на рынке. К тому же, это объемы потребления в тех группах, где потребление раньше лимитировалось возможностью пациента покупать этот препарат.

Реимбурсация коснулась препаратов для сердечно-сосудистых заболеваний, бронхиальной астмы и диабета второго типа. В 2018 году добавлено еще два действующих вещества для лечения этих патологий, что расширяет ассортимент используемых медикаментов.

Стандартизация лечения - это более жесткий подход и контроль со стороны системы здравоохранения за тем, как лечат пациента. Каждое заболевание имеет вполне понятный алгоритм лечения, стадийность назначения препаратов, каких препаратов, из каких групп. Для лечения артериальной гипертензии, например, используются 5 групп препаратов. Есть четкая и понятная схема, когда и какие препараты назначать. Если контроль давления не достигается - переходим на другую группу или добавляем еще одну группу препаратов.

Электронный документооборот также является составной частью реформы и это колоссальный прорыв. Когда у пациента появляется электронная карточка, а у врача возможность выписывать электронный рецепт, это полностью поменяет качество статистики в системе здравоохранения. Наконец-то, Минздрав увидит, как живет рынок, сколько у нас реальных пациентов и выписанных лекарств, сколько потреблено медикаментов и каковы результаты лечения. Есть набор препаратов, которые финансируем 2-3 года и дальше смотрим, что из этого получилось. Наблюдаем - изменился ли уровень заболеваемости, как изменилась смертность, количество инфарктов и инсультов.

Здесь возникает другой уровень понимания здоровья Украины, как страны, если брать всю совокупность пациентов. Наконец-то, мы можем это посчитать. На сегодня даже не известно, сколько людей в стране живет. Разговоры о 42 млн украинцев – это фикция. Хорошо, если наберется 35. Перепись населения никем не проводилась уже более 20 лет. С точки зрения финансирования, здравоохранение не может работать с такой погрешностью. Это всегда было главной проблемой – сколько денег нужно, а мы толком не знаем, потому что нет прозрачной статистики.

Молдова в начале 2000-х годов создали систему реимбурсации и за 5 лет получили снижение смертности от артериальной гипертензии на 25%. Это колоссальный результат. А стоимость копеечная, потому что программа лечения артериальной гипертензии стоит всего несколько сот миллионов гривен. То есть за $10-15 млн можно снизить на четверть смертность населения от последствий гипертонии. Это фантастический результат и мы надеемся, что в Украине он будет не хуже.

Игнатов В.

Львів.Київ.Дніпро:

Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.


Запровадження медіації задля примирення правопорушника та потерпілого, яка полягає в організації зустрічей потерпілого і правопорушника за тими справами, в яких злочинець визнав факт вчинення ним злочину і є спробою досягнення примирення між потерпілим і правопорушником з метою відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди, - тут річ не іде про моментальне відшкодування збитків, річ іде про те, що потерпілий та правопорушник досягають домовленості і однією із цілей такої домовленості є відшкодування заподіяних злочином збитків.
Медіація між потерпілими та правопорушниками є найпоширенішою формою відновного правосуддя у Європі, яке полягає в організації зустрічей учасників конкретного правопорушення для колективного вирішення питання: що робити з наслідками правопорушення та їх впливом на майбутнє. Відновне правосуддя орієнтується на надання можливості сторонам конфлікту і суспільству в цілому самим впоратися з наслідками злочину, мінімізувавши вплив державних органів.
В Україні існує інститут звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, визначений у ст. 46 КК України, згідно якого особа, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Із диспозиції статті видно, що умовами такого звільнення від кримінальної відповідальності є примирення та відшкодування збитків чи усунення шкоди.
Новим КПК також запроваджений інститут угод про примирення між правопорушником та потерпілим, визначений главою 35 КПК України і представляється формою відновного правосуддя та крім того значно розширений перелік статей особливої частини КК України які відносяться до кримінальних проваджень приватного обвинувачення та можуть порушуватись тільки за заявою потерпілого.
Норми визначені в КК України та КПК України звісною мірою підвищують активність підозрюваних (обвинувачених) щодо усунення негативних наслідків злочину, відновленню прав потерпілих та надання їм можливості відновити свої порушені права більш повно. В свою чергу підозрюваний (обвинувачений) отримує можливість не бути засудженим та уникнути негативних наслідків притягнення до кримінальної відповідальності.
Але, якщо розбиратись, то неозброєним поглядом видно певний перекіс у підході до визначення того за скоєння якого злочину можливо звільнити правопорушника від кримінальної відповідальності, а за скоєння якого ні, які злочини порушуються тільки за скаргою потерпілого, а які відносяться до публічного обвинувачення.
Так наприклад кримінальне провадження за скоєння умисного злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження без обтяжуючих обставин) може бути розпочате тільки на підставі заяви потерпілого, а в свою чергу заподіяння таких самих тілесних ушкоджень внаслідок скоєння необережного злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження) відноситься до справ публічного обвинувачення і може бути припинено за відсутності скарги потерпілого, тільки у разі якщо потерпілий та винний являються чоловіком (дружиною). Якщо злочин скоєний, наприклад сином (донькою) або батьками потерпілого то це вже справа публічного обвинувачення. Будь яка логіка законодавця відсутня взагалі.
Хоча злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК України і є необережним злочином невеликої тяжкості (найтяжча санкція ч. 1 ст. 286 КК України передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років, тобто відповідно до ст. 12 КК України порушення правил безпеки, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження є злочином невеликої тяжкості) однак при правозастосуванні ст. 46 КК України щодо примирення потерпілого з винним, який обвинувачується у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої потерпілий отримав тілесні ушкодження середнього ступеню тяжкості виникають певні труднощі, які ускладнюють чи в деяких випадках унеможливлюють процес примирення винного з потерпілим.
Пов’язано це із тим, що відповідальність власників транспортних засобів застрахована, але виплата страхового відшкодування відбувається після набрання законної чинності рішенням суду про встановлення вини, однак ухвалу про закриття кримінального провадження у зв’язку з примиренням винного з потерпілим суд може винести тільки після повного відшкодування спричинених збитків.
Складається замкнуте коло коли страхове відшкодування потерпілому в кримінальному провадженні неможливо без ухвали суду про примирення винного з потерпілим, а в свою чергу винесення судом ухвали про примирення винного з потерпілим неможливо без відшкодування збитків у повному обсязі винним потерпілому.
Так згідно п. 36.1 ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування або про відмову у здійсненні страхового відшкодування. Рішення про здійснення страхового відшкодування приймається у зв'язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування розглядався в судовому порядку. Якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.
В багатьох випадках питання притягнення винного до кримінальної відповідальності не турбує потерпілого, який по суті не проти примирення і наполягає на застосуванні до винного тяжкого покарання, однак питання відшкодування збитків, заподіяних ДТП, завжди стоїть гостро, адже майже пошкодженням автомобіля у ДТП заподіюється значна шкода.
Часто винний згоден відшкодувати збитки, але іноді виникає спір щодо розміру заподіяних збитків, тим більше інколи відшкодування здійснюється страховиком не у тому розмірі, на який розраховували потерпілий чи винний у ДТП і в багатьох випадках спір виникає і між винним у скоєнні ДТП та страховиком. Крім того деколи сума заподіяних збитків перевищує суму страхового відшкодування, але винний не в змозі сплатити суму збитків одразу, а може це зробити частинами на протязі якогось часу.
Основна складність полягає в тому, що у випадку ДТП заподіяні збитки складаються не тільки із шкоди заподіяної здоров’ю потерпілого (як наприклад у випадку заподіяння шкоди у результаті скоєння злочину передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України), а зростає у рази у зв’язку із пошкодженням автотранспорту, постраждалого у ДТП. Враховуючи дуже низький рівень доходів громадян України мало хто із винних у скоєнні ДТП може повністю відшкодувати заподіяні збитки за власний рахунок, тим більше не буде цього робити адже відповідальність застрахована.
Звісно, якщо у винного є відповідний дохід, то він може відшкодувати заподіяні у результаті ДТП збитки, однак, навіть у такому випадку виникає запитання яким чином він буде отримувати відшкодування від страховика. Його відповідальність застрахована і страховик повинен відшкодувати заподіяні збитки потерпілому. Якщо ж винний сам відшкодував заподіяні збитки задля швидкого примирення з потерпілим та звільнення від кримінальної відповідальності то яким чином він отримає відшкодування від страховика, адже п. 22.1. ст. 22 ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначає, що у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров’ю, майну третьої особи.
Як отримати страхове відшкодування винному у ДТП, який відшкодував потерпілому заподіяні збитки. Можливо в порядку, передбаченому ст. 1199 ЦК України, в якій зазначено, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Однак в даному випадку все повинно відбуватись навпаки, тобто страховик повинен відшкодувати винній особі шкоду, заподіяну третій особі, яку вже відшкодувала винна особа за власний рахунок, при тому, що її цивільна відповідальність застрахована. Вважаю, що можливо застосувати до цих правовідносин аналогію закону.
Невирішені питання відшкодування збитків виникнуть і в тому випадку, коли потерпілий не проти примирення з винним у скоєнні ДТП, але він, наприклад ще не завершив курс лікування і не знає остаточної суми, яка покриє витрати на лікування тощо, адже зайве в теперішній час люди просто на в змозі платити. Чи може він на час розгляду справи в суді заявити по примирення ті про те, що збитки, заподіяні ДТП, на час розгляду справи йому відшкодовані в повному обсязі, а в подальшому вимагати від винного відшкодування витрат, які відбулися вже після розгляду справи в суді і винесення ухвали про звільнення винного від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим.
На мій особистий погляд у ст. 46 КК України слід внести зміни та викласти її у такій редакції: «особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим, визнала розмір заподіяної шкоди, відшкодувала завдані нею збитки чи визначила строк та порядок відшкодування завданих нею збитків або усунула заподіяну шкоду», або в любій іншій редакції, яка б дозволила винному у скоєнні злочину та потерпілому на власний розсуд визначити умови примирення та порядок відшкодування заподіяної ДТП шкоди.
Крім того повертаючись до питання запровадження відновного правосуддя в Україні хотілось би зазначити, що для її повноцінного запровадження слід, на мій погляд, розширити також перелік складів злочинів, за скоєння яких можливо б було застосовувати звільнення від кримінальної відповідальності винного у зв’язку з примиренням з потерпілим. Можливо це було б зробити розширивши перелік статей, за якими можливе таке примирення та внести відповідні зміни до ст. 46 КК України, визначивши замість: «особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості» - «особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості чи середньої тяжкості без обтяжуючих обставин або необережний злочин середньої тяжкості». Тоді до переліку статей особливої частини КК України за якими можливе звільнення від кримінальної відповідальності потрапили б злочини, які «роблять» кримінальну статистику, це злочини передбачені ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 190 КК України, можливо злочини невеликої тяжкості вчинені повторно та злочини середньої тяжкості вчинені вперше. На думку Мандриченко Ж. В.,таке розширення кримінально-карних діянь досить позитивно і гуманно відобразиться на чинному кримінальному законодавстві (Деякі аспекти нормативного удосконалення звільнення від кримінальної відповідальності за примиренням з потерпілим).
Чи погіршить це становище потерпілого від злочину. Вважаю, що ні, оскільки суд виносить ухвалу про закриття кримінального провадження та звільнення від кримінальної відповідальності на підставі встановлення об’єктивної істини та вірної юридичної кваліфікації злочину, вина особи у скоєнні злочину доводиться і вже після цього можливий певний компроміс щодо конкретного розв’язання справи. Це не компроміс вини, вина доведена і встановлена, це компроміс здійснюється тільки щодо умов звільнення винної особи від кримінальної відповідальності.
Ухвала суду про закриття кримінального провадження та звільнення винного від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим, навіть у випадку виникнення спору щодо розміру заподіяної шкоди і порядку його відшкодування буде мати преюдиційне значення при розгляді цивільної справи.
Вважаю, що формально в теперішній час для застосування ст. 46 КК України для звільнення від кримінальної відповідальності винної особи у зв’язку з примиренням необхідне таке відшкодування збитків, на якому наполягає потерпілий і позиція потерпілого повинна бути визначальною в такому випадку. Такої ж думки дотримується в своїй роботі і В.М. Тертишник, який зазначає, що принцип пріоритетності інтересів потерпілого над інтересами державних органів, котрий відроджується в національному законодавстві України,як ніколи відповідає ідеям гуманізму (Компромисс в уголовном процессе).
Якщо потерпілий вимагає повного відшкодування збитків: відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок майна, моральної шкоди заподіяної внаслідок пошкодження майна, матеріальної шкоди заподіяної здоров’ю, та моральної шкоди заподіяної внаслідок пошкодження здоров’я то для звільнення винного від кримінальної відповідальності той повинен відшкодувати збитки, як того вимагає потерпілий.
Як поступати в іншому випадку, якщо потерпілий не проти примирення з винним, під час розгляду кримінальної справи про обвинувачення винного за ч. 1 ст. 286 КК України подає заяву, в якій зазначає, що матеріальні збитки йому відшкодовані і він не проти примирення з обвинуваченим. Чи повинен суд перевіряти повноту відшкодування збитків? Чи може достатньо позиції потерпілого. Я повторююсь, але вважаю, що позиція потерпілого повинна бути визначальною в цьому питанні, а вже якщо після закриття кримінального провадження виникне спір про відшкодування збитків, заподіяних ДТП, він повинен вирішуватись в порядку цивільного судочинства.
Доречно було б дозволити самому потерпілому і винному визначати умови і порядок відшкодування збитків, та встановити нормативні запобіжники, які б змусили винного в повному обсязі відшкодувати заподіяні збитки визначені угодою про примирення, а потерпілого змусили діяти відповідно до домовленості та не вимагати зайвого.
В якому вигляді слід формалізувати угоду про примирення винного з потерпілим, наслідком якої є звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України національне законодавство не містить. Однак існує ст. 471 КПК України, яка визначає зміст угоди про примирення, що інших правовідносин між потерпілим і винним, які тягнуть за собою винесення обвинувального вироку. На мій погляд в даному випадку можливо застосувати аналогію закону і готувати подібну угоду про примирення, в якій слід зазначати сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням та інформацію про її повне відшкодування.
Перед судом можливо виникне спірне питання у випадку повного прощення винного потерпілим, коли потерпілий прощає винного і не потребує відшкодування заподіяних збитків. В даному випадку одна із умов звільнення винного від кримінальної відповідальності, а саме відшкодування заподіяної шкоди - залишається невиконаною. Чи може в такому випадку суд звільнити винного від кримінальної відповідальності? Я вважаю, що і в цьому випадку визначальною повинна бути позиція потерпілого.
Мотиви, якими керується потерпілий, погоджуючись на примирення (жалість, релігійні переконання, сподівання на дружбу, бажання поліпшити своє майнове становище) для застосування відповідної норми, значення не матимуть. При цьому не є важливим також, хто саме виступив ініціатором примирення (винний, потерпілий, їхні знайомі, працівники правоохоронних органів), вважає Мандриченко Ж.В.(Деякі аспекти нормативного удосконалення звільнення від кримінальної відповідальності за примиренням з потерпілим).
Крім усього зазначеного хотілось би звернути увагу на таку річ. При розгляді цивільних справ про розірвання шлюбу суд, може відповідно до ст. 111 СК України відкласти розгляд справи та визначити строк для примирення подружжя. Деякі кримінальні справи розглядаються роками то чому б не запровадити в кримінальному процесі щось подібне та не надавати винному строк для відшкодування збитків, якщо після відшкодування збитків можливе реальне примирення винного з потерпілим. Строк від 1 до 6 місяців був би достатнім для вирішення питання відшкодування збитків потерпілому.

Суддя Іванов А.

А ось приклад промови в суді щодо примирення потерпілого з винними від адвоката:

"Шановний суд!

Я пенсіонер, мені 65 років, я отримую дуже маленьку пенсію, в мене був старенький 1965 року випуску Жигуль ВАЗ-Копійка, я на ньому грачував вечорами, щоб звести кінці з кінцями.

Такого-то числа в 23.00 ці хлопці на мене напали, забрали в мене гроші, викинули з машини, угнали мою машину і розібрали її на запчастини, таким чином позбавивши мене можливості в подальшому грачувати і підробляти на ліки.

Якби не цей жахливий випадок, то я б ніколи б в житті не мав би новісінького Жигуля Ваз - девятка і не тримав би в руках дві тисячі доларів в якості відшкодування моральної і матеріальгної шкоди.
За це окрема подяка батькам, які виховали цих заблудших в моралі юнаків.

Тепер я маю за що купувати ліки і маю на чому грачувати, мені повіністю відшкодовані всі мої втрати і суспільна небезпека від їхнього поступку усунута і можна вважати, що злочину і не було, а хлопці дієво стали на шлях виправлення й перевиховання.

Тому я, як потерпілий, прошу всіх трьох виправдати!"

Львів.Київ.Дніпро:

Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.
Так, прокурор направляє до суду обвинувальний акт і цим закінчує досудове розслідування та перебіг строків досудового розслідування.

Те, що складанням обвинувального акту та передачею його до суду закінчується досудове розслідування, визначено у низці статей КПК: згідно ч. 4 ст. 110 КПК України: «Обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування»; згідно п. 3 ч. 2 ст. 283 КПК України «Загальні положення закінчення досудового розслідування»: «Прокурор зобов’язаний… звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру»; складанню обвинувального акту передує «Відкриття матеріалів іншій стороні» та відповідно до ч. 1 ст. 290 КПК України: «Прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику ... про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування». Таким чином, після складання обвинувального акту досудове розслідування закінчене.

Навіть, якщо строк досудового розслідування складає два місяці, а обвинувальний акт направлений через один місяць та два дні, то не можна казати про те, що в запасі у прокурора є 28-29 днів для того, щоб, у разі повернення обвинувального акту судом, скласти новий обвинувальний акт та в межах строків досудового розслідування направити його знов до суду. Тим більше не може йти мови про продовження (відновлення) строків досудового розслідування після повернення обвинувального акту прокурору, оскільки неможливо продовжити те, що закінчилося, та не можна відновити досудове розслідування, оскільки КПК не містить такого поняття як відновлення.

Однак в адвокатських колах існує протилежна думка про те, що, направляючи повторно обвинувальний акт до суду, прокурор не має на те законних повноважень, оскільки досудове розслідування закінчене, тому слід продовжувати строки досудового розслідування та направляти повторно обвинувальний акт до суду в межах продовжених строків досудового розслідування.

Чому така точка зору популярна? Відповідь очевидна — тому, що таким чином фактично реанімується інститут повернення кримінальної справи на додаткове розслідування. В тому разі, коли досудове розслідування продовжене, при «правильному» перебігу подій кримінальне провадження можна, наприклад, закрити відповідно до ст. 284 КПК або провести якісь слідчі дії тощо. З огляду на таку точку зору деякі адвокати наполягають на поверненні обвинувального акту прокурору, подаючи клопотання, які містять у собі фактично вимогу провести додаткове розслідування (провести якісь слідчі/розшукові дії, закрити кримінальне провадження тощо); грішать такими ухвалами і деякі судді, фактично виписуючи в ухвалі про повернення обвинувального акту прокурору вимогу провести додаткове розслідування.

Якщо повернутися до початку запровадження КПК 2012 року, то в Пояснювальній записці до проекту Кримінального процесуального кодексу України в розділі «Вдосконалення судового провадження» вказано, що «Одним з основних напрямів реформування у цій частині стала ліквідація можливості відправлення справи на додаткове розслідування, що наразі призводить до необґрунтованого затягування розгляду справ». Тобто одна із головних новаторських ідей КПК 2012 року — це скасування інституту повернення справи на додаткове розслідування.

З огляду на викладене, будь-які процесуальні дії слідчого або прокурора після повернення обвинувального акту судом, крім складання нового процесуального акту та направлення його до суду, є незаконними, не відповідають концепції КПК України 2012 року та по суті є серйозним службовим порушенням, що може потягти за собою дисциплінарну або навіть кримінальну відповідальність, не кажучи вже про недійсність доказів, отриманих після закінчення досудового розслідування.

Дійсно приписи, викладені у статтях 314-317 КПК України, містять в цілому лише загальні положення, є неконкретними та недостатніми.

Наприклад, існує проблема в тому, що КПК не містить у собі відомості, скільки часу є у прокурора для виправлення помилок та складання нового акту, тобто обвинувальний акт повертається прокурору, але суд не встановлює час для усунення недоліків, оскільки його участь в даному кримінальному провадженні закінчується винесенням відповідної ухвали про повернення.

На мій особистий погляд, вирішення цього питання лежить на поверхні та полягає у запровадженні інституту «залишення обвинувального акту без руху» або «відкладення розгляду судом першої інстанції до виправлення помилок» з встановленням конкретних строків усунення недоліків — в залежності від їх кількості, але не більше, наприклад, 5-10 днів, на розгляд законодавця.

Крім того, є певна проблема, коли КПК не визначає того, хто повинен складати виправлений обвинувальний акт. Це можливо було б вирішити наступним чином: наприклад, якщо первинний обвинувальний акт складав слідчий за погодженням з прокурором, то виправлений обвинувальний акт повинен складати прокурор, а якщо обвинувальний акт складав прокурор, то виправлений обвинувальний акт повинен складати вищестоящий прокурор.

Запропоновані зміни прискорять розгляд кримінальних проваджень та забезпечать право особи на справедливий розгляд справи впродовж розумного строку.

Суддя Іванов А.

Львів.Київ.Дніпро:

Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.
У справі № 583/3234/17 СУД В С Т А Н О В И В:

22.11.2017 року до суду надійшов обвинувальний акт, затверджений прокурором прокуратури Сумської області у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 1, ст. 127; ч. 2, ст. 135; ч. 4, ст. 27 - ч. 1, ст. 366 КК України, ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 1, ст. 366; ч. 5, ст. 27 - ч. 3, ст. 135 КК України.

Захисник обвинуваченої Буняк В.С. через канцелярію суду подав письмове клопотання про повернення обвинувального акту пославшись на неконкретність обвинувачення, що є істотним порушенням гарантованого обвинуваченій права на захист. Зокрема, об'єктивна сторона злочину за ст. 127 КК України полягає в заподіянні різнорідних форм насильницьких дій стосовно потерпілих. Натомість, формування обвинувачення в обвинувальному акті не містить посилання на жодну з насильницьких дій, які на б на думку сторони обвинувачення ОСОБА_1 вчинила стосовно потерпілих. Об'єктивна сторона злочину за ст. 135 КК України полягає в залишенні особи в «небезпечному для життя стані». Натомість, в обвинувальному акті стороною обвинувачення не зазначено у який спосіб обвинувачена ОСОБА_1 як керівник закладу мала змогу та не надала допомогу хворим. Положення обвинувального акту суперечать одне одному та не відповідають ст. 291 КПК України. Більше того, зміст окремих положень обвинувального акту виключає співучасть у злочині у вигляді заздалегідь, тобто до початку вчинення злочину, обіцяне приховування вчинення злочину. Крім того, в тексті обвинувального акту не конкретизовано час, місце й інші обставини ніби то наявної змови між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, а також мету й мотиви такої змови у кожної з них. ОСОБА_1 ставлять в вину співучасть у формі підбурення у складенні службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів. Так, в обвинувальному акті не має жодних посилань на конкретні дії, по полягають у підбуренні ОСОБА_1 іншої особи до вчинення злочину, а ст. 366 КК України (наприклад, умовляння, підкуп тощо) та не зазначено місце, час й інші об'єктивні дані такого підбурення.

У ході досудового розслідування всупереч положенням ст. 36 і 214 КПК України повідомлення про підозру ОСОБА_1 і повідомлення про зміну раніше пред'явленого повідомлення про підозру підписав прокурор Матвійчук В.А., який згідно даних ЄРДР і інших процесуальних документів не входив у склад групи прокурорів у даному кримінальному провадженні, тобто неповноважною особою. У ході досудового розслідування повідомлення про підозру ОСОБА_1 і повідомлення про зміну раніше пред'явленого повідомлення всупереч вимогам ст. 481 КПК України здійснив (вручив) ОСОБА_1 не прокурор Сумської області або особа, яка виконує його обов'язки чи особа заступник Генерального прокурора України або Генеральний прокурор України, а слідчий прокуратури Сумської області Іваніна М.В..

Захисник обвинуваченої Матішинець В.В. також звернувся до суду із клопотанням про повернення обвинувального акту прокурору із підстав не відповідності викладу фактичних обставин кримінального правопорушення з правовою кваліфікацією кримінального правопорушення. Також у клопотанні звернув увагу на порушення п. 3, ч. 2, ст. 291 КПК України, так як відносно частини потерпілих у обвинувальному акті вказані не повні адреси, а ще відносно частини - адреса лікувального закладу, що не є адресою їх місця проживання чи постійного перебування. Юрисконсульт лікарняного закладу ОСОБА_7 не належить до кола осіб, які мають право представляти у суді інтереси потерпілих. У обвинувальному акті наявні відомості про залучення лише про трьох близьких родичів померлих із п'яти. У порушення п. 8 ч. 2 ст. 291 КПК України у обвинувальному акті зазначено про витрати на проведення судово - почеркознавчої експертизи, тоді як в реєстрі маються відомості про проведення комісійної судово - почеркознавчої експертизи.

Також захисник Матішинець В.В. звернувся до суду із скаргою на дії прокурора вказавши на наявність процесуальних порушень відносно його підзахисної, аналогічно до обставин викладених у клопотанні захисником Буняк В.С..

Захисник Собина П.М. під час підготовчого судового засідання підтримавши клопотання інших захисників також заявив про наявність підстав для повернення обвинувального акту й через те, що обвинувальний акт підписаний не уповноваженою особою. Через це він вважає, що обвинувачення його підзахисній не висувалось обвинувачення. Тому обвинувальний акт не можна прийняти до розгляду.

Обвинувачені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підтримали клопотання своїх захисників.

Прокурор в судовому засіданні заперечував проти повернення обвинувального акту, та навів мотиви зазначеної позиції. Також висловив думку про наявність підстав для призначення справи до судового розгляду.

Законний представник потерпілих ОСОБА_7 поклав вирішення всіх питань на розсуд суду.

Потерпілі ОСОБА_5, ОСОБА_6 у судовому засіданні заявили, що потерпілими себе не вважають, оскільки їм будь-якої шкоди заподіяно не було. Вони є психічно здоровими і не уповноважували будь-кого представляти їхні інтереси у даному кримінальному провадженні. Про те, що вони є потерпілими по справі дізнались тільки отримавши повістки про виклик до суду.

Від частини потерпілих (їхніх опікунів) надійшли заяви про розгляд справи без їхньої участі. Інша частина потерпілих у судове засідання не з'явились, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи. Проте значній кількості потерпілих не вдалось навіть після відкладення підготовчого судового засідання, через неповні адреси вказані у обвинувальному акті, взагалі їхню відсутність за вказаними адресами, через смерть потерпілих і т.ін.

Вислухавши думку прокурора, обвинувачених, захисників, потерпілих та законного представника потерпілих дослідивши обвинувальний акт з додатками, суд дійшов до висновку, що обвинувальний акт підлягає поверненню прокурору у зв'язку з невідповідністю вимогам КПК України з наступних підстав.

Суд вважає, що у відповідності ст. 291, ч. 2, п. 5 КПК України, прокурором у обвинувальному акті було сформульовано обвинувачення з викладенням фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими. Прокурором при складанні обвинувального акту на підставі вказаного кримінального процесуального закону було використано його право сформулювати обвинувачення так, як він вважає за потрібне. При цьому суд, отримавши для розгляду по суті обвинувальний акт із сформульованим прокурором обвинуваченням не вправі вимагати від прокурора шляхом повернення обвинувального акту для усунення його недоліків сформулювати в обвинувальному акті обвинувачення таким чином яке суд вбачає достатнім для розгляду по суті обвинувачення.

Відповідно до ст. 314 КПК України, що регламентує порядок проведення судом підготовчого судового засідання за пред'явленим обвинуваченням, на даній стадії судового розгляду, не вправі давати будь яку оцінку формулюванню обвинувачення, в тому числі і щодо повноти та правильності пред'явленого обвинувачення.

Доводи захисників обвинувачених про те, що у ході досудового розслідування всупереч положенням ст. 36 і 214 КПК України повідомлення про підозру ОСОБА_1 і повідомлення про зміну раніше пред'явленого повідомлення здійснено неповноважною особою та про те, що у ході досудового розслідування повідомлення про підозру ОСОБА_1 і повідомлення про зміну раніше пред'явленого повідомлення всупереч вимогам ст. 481 КПК України здійснив (вручив) ОСОБА_1 не прокурор Сумської області або особа, яка виконує його обов'язки чи особа заступник Генерального прокурора України або Генеральний прокурор України, а слідчий прокуратури Сумської області Іваніна М.В. також не є підставою для повернення обвинувального акту. Зазначені обставини підлягають з'ясуванню та оцінці судом під час судового розгляду з метою встановлення наявності (або відсутності) істотних процесуальних порушень що впливають на постановлення вироку.

Із цих же мотивів суд не вбачає підстав для задоволення клопотання захисника ОСОБА_2, оскільки, окрім вищезазначеного повернення обвинувального акту з підстав «невідповідності закону реєстру до обвинувального акту», чинний КПК України не передбачає.

За таких обставин суд вважає що прокурором порушені вимоги ст.ст. 56 - 58, п. 3 ч. 2, ст. 291 КПК України, що є перешкодою в призначенні обвинувального акту до судового розгляду і є підставою для повернення обвинувального акту прокурору.

Оскільки на думку суду при складанні обвинувального акту прокурором допущені порушення вимог ст.ст. 56- 58, п. 3 ч. 2, ст. 291 КПК України на які суд вказав вище то обвинувальний акт підлягає безумовному поверненню прокурору як такий, що не відповідає вимогам КПК України.
=========================================================================
Підсумовуючи наведене, слід враховувати, що судова практика повернення обвинувальних актів, є неоднозначною, деякі суди повертають обвинувальні акти з підстав саме неконкретності пред'явленого обвинувачення.
Але результатів апеляційного оскарження поки що немає.

Львів.Київ.Дніпро:

Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.
«Электронный суд» - комплексное понятие и для украинского общества не новое. Отметим, что еще до вступления в силу новых редакций процессуальных кодексов, в Украине уже действовали отдельные элементы системы «Электронного суда». В частности, это on-line оплата судебного сбора, получение информации об этапах прохождения дела в суде, возможность получения судебных повесток с помощью SMS-информирования, а копий судебных решений - по электронной почте, доступ к текстам судебных решений через Единый государственный реестр судебных решений, on-line трансляция судебных заседаний, проведение видеоконференций между судами.
Положениями новых процессуальных кодексов предусматривается введение в общих, хозяйственных и административных судах Единой судебной информационно-телекоммуникационной системы (ЕСИТС). Следовательно, предполагается, что ЕСИТС в соответствии с законом призвана обеспечивать обмен документами (отправка и получение документов) в электронной форме между судами, между судом и участниками судебного процесса, между участниками судебного процесса, а также фиксацию судебного процесса и участие участников судебного процесса в судебном заседании в режиме видеоконференции. С этой целью законодателем предусмотрено, что адвокаты, нотариусы, частные исполнители, арбитражные управляющие, судебные эксперты, государственные органы, органы местного самоуправления и субъекты хозяйствования государственного и коммунального секторов экономики должны зарегистрировать официальные электронные адреса в ЕСИТС в обязательном порядке. Другие же лица могут зарегистрировать свои официальные электронные адреса в системе в добровольном порядке.
Таким образом, кодексы предусматривают, что участник дела сможет получать от суда любые документы по его делу на свой официальный электронный адрес, если он зарегистрирован в ЕСИТС. Так же кодексами детализировано, что лица, которые зарегистрировали официальные электронные адреса в ЕСИТС, могут подавать процессуальные и другие документы, совершать иные процессуальные действия в электронной форме исключительно с помощью системы. Вышеперечисленное осуществляется с помощью электронной цифровой подписи, приравненной к собственноручной подписи в соответствии с Законом Украины «Об электронной цифровой подписи». При этом стоит отметить, что положениями всех трех новых процессуальных кодексов предусмотрено, что в случае подачи представителем в суд процессуального документа в электронной форме, к такому документу также прилагается доверенность или ордер в электронной форме, подписанные электронной цифровой подписью.
Как указано выше, использование электронной цифровой подписи осуществляется в соответствии с Законом Украины «Об электронной цифровой подписи». Электронная цифровая подпись предназначена для работы физических и юридических лиц с электронными документами.
Упрощая определение электронной цифровой подписи, можно констатировать, что ЭЦП - это уникальный набор цифр и знаков, который зашифрован в специальном коде. Получить такой «автограф» можно в аккредитованном центре сертификации ключей (АЦСК). Сейчас в Украине действуют около 10 АЦСК, среди них: АЦСК информационно-справочного департамента ГФС, АЦСК ПАО КБ «ПриватБанк», АЦСК органов юстиции Украины и другие.
Если вьі уже являетесь клиентом Приватбанка, то особьіх усилий для получения єлектронной цифровой подписи прикладьівать не придется, потому что все необходимьіе документьі там уже есть, останется только вьіполнить некоторьіе формальности.
Для того, чтобы получить электронную цифровую подпись, лицу необходимо подать ряд документов в аккредитованный центр сертификации ключей. Перечень документов, которые должны быть представлены, варьируются в зависимости от выбранного лицом АЦСК. Однако, как правило, в центр представляются следующие документы: заполненная и подписанная Регистрационная карточка установленного образца с согласием на обработку персональных данных подписчика, в двух экземплярах; копия паспорта подписанта (1-2 страниц, 3-6 - при наличии отметок, а также страница с отметкой о регистрации места жительства); копия карточки налогоплательщика, которая должна быть заверенная подписью владельца. Общее время оформления электронной подписи физическим лицом занимает около 15 минут.
Удостоверение электронного документа электронной цифровой подписью лица осуществляется с помощью специального приложения, которое можно загрузить на свой компьютер с сайта соответствующего АЦСК - того, который выдал такому лицу его ЭЦП. В этом приложении необходимо пройти идентификацию как владельца электронной цифровой подписи. Загрузить необходимьій документ и поставить єлектронную подпись.
Кроме того, новыми кодексами предусмотрено, что регистрация лица в ЕСИТС не лишает это лицо права на подачу документов в суд в бумажной форме. Однако, как предусмотрено процессуальными кодексами, если иск, апелляционная или кассационная жалоба поданы в суд в электронной форме, то в дальнейшем истец, лицо, подавшее жалобу, должны подавать в суд заявления, ходатайства и письменные доказательства только в электронной форме, кроме случаев, когда судом будет дано разрешение на их представление в бумажной форме.
Отметим, что согласно «Переходных положений» ГПК, ХПК и КАС Украины, переход гражданского, хозяйственного и административного судопроизводства в полноценный режим «Электронного суда» будет происходить постепенно. В частности, кодексами предусмотрено, что Единая судебная информационно-телекоммуникационная система начнет функционировать через 90 дней со дня опубликования Государственной судебной администрацией Украины в газете «Голос Украины» и на веб-портале судебной власти объявления о создании и обеспечении функционирования Единой судебной информационно-телекоммуникационной системы. А документ, который регулирует деятельность и функционирование Единой судебной информационно-телекоммуникационной системы - Положение о Единой судебной информационно-телекоммуникационной системе, должен быть утвержден Высшим советом правосудия по представлению Государственной судебной администрации Украины и после консультаций с Советом судей Украины.
К тому моменту, дела, рассмотрение которых начато и не завершено по материалам в бумажной форме до начала функционирования Единой судебной информационно-телекоммуникационной системы, продолжают рассматриваться по материалам в бумажной форме.
Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.

Звернення до Європейського суду з прав людини у зв’язку з порушенням прав осіб на окупованій території Автономної Республіки Крим та у південно-східних областях України.
У зв’язку з окупацією території Автономної Республіки Крим Російською Федерацією, триваючою агресією на сході України, а також фіксуванням такими організаціями, як Кримська польова місія з прав людини, ОБСЄ, ООН, Human Rights Watch, Інститут релігійної свободи, Amnesty International тощо непоодиноких випадків порушення прав осіб на зазначеній території, надаємо додаткові рекомендації щодо звернення до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) для захисту порушених прав.
У результаті опрацювання звітів вказаних організацій щодо подій на анексованій території Автономної Республіки Крим та у південно-східних областях України Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини було виокремлено ряд часто повторюваних порушень прав людини, дотримання яких гарантується Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Згідно зі статтею 1 Конвенції держави-члени мають нести відповідальність за будь-яке порушення гарантованих Конвенцією прав та свобод громадян, які перебувають під їхньою «юрисдикцією». Здійснення юрисдикції є для Договірної держави необхідною умовою, аби вона могла нести відповідальність за дії або бездіяльність, що ставляться їй у вину, та які порушують твердження щодо недотримання прав та свобод, викладених в Конвенції.
Фраза «під їхньою юрисдикцією» у статті 1 слід розуміти як те, що юрисдикційна компетенція держави є, перш за все, територіальною, але також те, що юрисдикція, як вважається, нормально здійснюється по всій території держави.
Європейський суд у справі «Loizidou v. Turkey» зазначив, що презумпція, закладена у статті 1 Конвенції, може обмежуватися винятковими обставинами, зокрема коли державі не дають змоги здійснювати свої повноваження на частині її території. Це може бути наслідком військової окупації збройними силами іншої держави, яка ефективно контролює зазначену територію, військових дій або повстання, дій іноземної держави на підтримку створення сепаратистської держави на території зазначеної держави.
На цей час українські органи державної влади не можуть ефективно функціонувати та здійснювати діяльність, спрямовану на виконання своїх повноважень, передбачених національним законодавством, у повному обсязі на території Кримського півострова, Донецької та Луганської областей. Виникнення такої ситуації обумовлено тим, що на території АР Крим, що є невід’ємною складовою частиною території України, внаслідок незаконних дій Російської Федерації усі законно сформовані органи місцевої влади були замінені на ті, що безпосередньо підпорядковуються Російській Федерації в порушення вимог національного законодавства та принципів міжнародного права. На території Донецької та Луганської областей умисно створюються перешкоди у функціонуванні місцевих органів влади через агресивні дії з боку представників незаконно створених озброєних терористичних формувань, підконтрольних Російській Федерації, шляхом захоплення та блокування ними адміністративних будівель, здійснення тиску, висловлення погроз, застосування фізичного насильства стосовно посадових або службових осіб органів влади або членів їх сімей.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини кожна Договірна Сторона згідно зі статтею 1 Конвенції несе відповідальність за усі дії та бездіяльність своїх органів незалежно від того, чи вони мали місце внаслідок внутрішнього законодавства або необхідності дотримуватися міжнародних зобов'язань.
Водночас у справі «Catan and Others v. Republic of Moldova and Russia» Суд визнав, що ця відповідальність може бути обмежена, у випадку, коли Договірна Сторона перестане мати ефективний контроль над частиною її території. У випадку, коли одна держава втрачає контроль над частиною своєї території в результаті дій іншої Договірної Сторони, що здійснює такий контроль над нею, на останню може бути покладено зобов’язання забезпечити права та свободи, гарантовані Конвенцією, оскільки ця частина території переходить під її юрисдикцію для цілей статті 1 Конвенції.
Отже, саме Російська Федерація на цей час зобов’язана забезпечувати права та свободи, гарантовані Конвенцією на території АР Крим, Луганської та Донецької областей, оскільки ці складові частини території України перебувають під фактичним контролем Росії, тобто вони перебувають під її юрисдикцією у значенні статті 1 Конвенції. Відповідно, Російська Федерація відповідальна за порушення прав і свобод громадян, що гарантовані Конвенцією на цих територіях.

Зокрема:

1. Події, які свідчать про порушення статті 2 Конвенції (право на життя)
Починаючи з березня 2014 року, у результаті незаконної анексії території Кримського півострова та активізації спецслужб Російської Федерації у південно-східних регіонах України і її підтримки озброєних угрупувань сепаратистів мали місце і продовжують виникати численні випадки жертв серед працівників міліції та військовослужбовців, правоохоронних органів, представників органів державної влади та цивільного населення.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справі Європейського суду «McCann and Others v. the United Kingdom» зазначено, що стаття 2 Конвенції є одним із найбільш фундаментальних положень Конвенції і встановлює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства, визначених Радою Європи.
Згідно із прецедентною практикою Європейського суду пункт 1 статті 2 Конвенції зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, але й вживати належних заходів для гарантування життя тим, хто перебуває під її контролем (справи «L.C.B. v. the United Kingdom», «Paul and Audrey Edwards v. United Kingdom»).
Таким чином, Європейський суд, здійснюючи оцінку, піддає позбавлення життя найбільш прискіпливому вивченню, особливо якщо умисно використовується сила зі смертельними наслідками, зважаючи не лише на дії представників держави, які фактично керують силою, але й усі супутні обставини, включаючи такі речі, як планування та контроль за діями, що вивчаються.
Стаття 2 Конвенції також покладає на державу обов’язок щодо проведення ефективного розслідування незалежним офіційним органом за фактом будь-якої смерті або жорстокого поводження, що трапилися за обставин, у яких виявляється, що той чи інший основний обов’язок за статтею 2 Конвенції був або міг бути порушеним, і якщо виявляється, що представники держави є або можуть бути певним чином причетними до цього («Jordan, Kelly, McKerr and Shanaghan v United Kingdom», «Tanrıkulu v. Turkey»).
На території Автономної Республіки Крим та південно-східних областей України масові смертельні випадки є наслідком умисного використання сили шляхом застосування зброї та вчинення дій особами, які безпосередньо підконтрольні Російській Федерації та які шляхом застосування зброї, у тому числі важкої, не дають можливості органам державної влади України здійснювати контроль та свої повноваження у ряді населених пунктів вказаних регіонів. Відтак Російська Федерація несе безпосередню відповідальність за порушення прав громадян, гарантованих статтею 2 Конвенції, на території Автономної Республіки Крим, у південно-східних областях України.

2. Події, які свідчать про порушення статті 3 Конвенції (заборона катування)
Стаття 3 Конвенції складається з матеріального та процесуального аспектів.
У матеріальному значенні стаття 3 Конвенції є широкоаспектною, оскільки існує велика кількість випадків, які можуть складати фізичне та психологічне насильство над особою з боку суб’єктів, підконтрольних договірній стороні за Конвенцією, які відповідно до прецедентної практики Європейського суду являють собою катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання.
Процесуальний аспект статті 3 Конвенції передбачає обов’язок національних органів провести ефективне розслідування скарг щодо порушення статті 3 Конвенції у її матеріальному значенні.
З 26 лютого 2014 року Російська Федерація почала здійснювати дії, спрямовані на встановлення повного контролю над територією Кримського півострова - невід'ємної частини України, що супроводжувалося масовими порушеннями прав цивільного населення, зокрема побиття і катування різноманітними проросійськими утвореннями, що мають різні назви: «народні дружинники», «самооборона Криму», окремими особами, представниками воєнізованих угруповань, радикально налаштованими казаками та зрештою військовими Російської Федерації, які підконтрольні цій державі і діють за її вказівками. З часом кількість випадків порушення прав мирного населення, гарантованих статтею 3 Конвенції, почала динамічно зростати і територіально поширюватися з території Кримського півострова на населені пункти (міста, селища, села) південно-східних областей України з найбільшою їх концентрацією у Донецькій та Луганській областях України.
Про порушення Російською Федерацією на території України прав, гарантованих статтею 3 Конвенції, свідчать масові випадки застосування до громадян фізичного насильства (побиття, катування, заподіяння тілесних ушкоджень (як умисно так і випадково), психологічний тиск (залякування, погрози, переживання тощо), недотримання прав осіб (неналежні умови тримання, побутові умови, незабезпечення належною медичною допомогою тощо), які перебувають в установах позбавлення свободи, що розміщені на території Автономної Республіки Крим, у південно-східних областях України, з огляду на перешкоди, які створюються озброєними, агресивно налаштованими представниками збройних терористичних угруповань, підконтрольних Російській Федерації, внаслідок чого органи влади України позбавлені можливості ефективно виконувати свої функції.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справах «Chahal v. the United Kingdom», «Ramirez Sanchez v. France», «Saadi v. Italy» Європейський суд зазначив, що статтею 3 Конвенції закріплено одну з найбільш важливих основоположних цінностей демократичного суспільства. Заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання, є абсолютною, незалежно від поведінки потерпілого.

3. Події, які свідчать про порушення статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність)
З моменту незаконної окупації Кримського півострова Російською Федерацією, а також дестабілізації ситуації у Донецькій та Луганській областях України Збройними силами Російської Федерації та/або контрольованими Російською Федерацією озброєними групами сепаратистів було захоплено велику кількість українських та іноземних громадян, яких у деяких випадках незаконно утримували в якості заручників більше місяця.
При цьому практика незаконного позбавлення волі або викрадення громадян у Донецькій та Луганській областях стала масовою.
Випадки затримання, позбавлення волі та викрадення підпадають під дію статті 5 Конвенції, у якій розглядається питання про захист фізичної свободи, а також про захист від незаконного арешту або затримання. Так, пунктом 1 статті 5 Конвенції кожному гарантується право на свободу та особисту недоторканність.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
Європейський суд відзначає основоположну важливість гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції, з метою забезпечення у демократичному суспільстві права осіб на свободу від свавільного затримання. Він також зазначає, що таємне затримання є цілковитим запереченням цих гарантій та становить дуже тяжке порушення статті 5 Конвенції.
У справі «Kurt v. Turkey» Європейський суд зазначає, що при отриманні контролю над певною особою на органи влади покладається обов’язок звітувати про його або її місцезнаходження. Саме через це стаття 5 Конвенції повинна розглядатися як така, що вимагає від органів влади вжиття ефективних заходів з метою оберігання від ризику зникнення, проведення оперативного та ефективного розслідування за небезпідставними заявами про те, що особу взяли під варту і після того її не бачили.

Події, які свідчать про порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий суд)
На цей час функціонування українських правоохоронних та судових органів у Криму тимчасово припинено через окупацію території півострова Російською Федерацією.
На сьогодні кримські суди здійснюють правосуддя відповідно до законодавства Російської Федерації (зокрема обирають запобіжні заходи для обвинувачених відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, притягують до адміністративної відповідальності відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення Російської Федерації) та виносять судові рішення іменем Російської Федерації. Незважаючи на це, притягнення до відповідальності обвинувачених так само, як і законність таких рішень, є сумнівною, оскільки суди функціонують у порушення українського законодавства, а отже не можуть вважатися такими, що «встановлені відповідно до закону».
Функціонування судів Російської Федерації, так само як і здійснення правосуддя відповідно до російського процесуального та матеріального права, не має законного підґрунтя, оскільки їх було створено у порушення українського законодавства і таким чином позбавлено законності, необхідної для прийняття рішень за результатами розгляду кримінальних справ.
Випадки здійснення правосуддя на території АР Крим згідно з Російським законодавством становить порушення прав, гарантованих статтею 6 Конвенції.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справі «Lavents v. Latvia» Європейський суд зазначив, що відповідно до статті 6 § 1 Конвенції суд має бути «встановлений законом». Цей вислів відображає принцип верховенства права, який є невід’ємним у системі захисту, встановленій Конвенцією та Протоколами до неї. Таким чином, орган влади встановлений не у відповідності до закону, буде позбавлений легітимності, необхідної для розгляду скарг окремих громадян у демократичному суспільстві.
«Закон» у значенні статті 6 § 1 включає в себе, зокрема, законодавство про створення та компетенцію судових органів, а також інші статті національного законодавства, при порушенні яких участь одного чи більше суддів у розгляді справи буде незаконною. Фраза «встановлено законом» охоплює не тільки законну основу самого існування «суду», але також дотримання «судом» певних правил, якими він керується, та склад суддів при кожному розгляді справи.
Відповідно, якщо «суд» не володіє юрисдикцією для притягнення обвинуваченого до відповідальності згідно з положеннями, застосованими відповідно до внутрішнього законодавства, його можна вважати не «встановленим законом» у значенні статті 6 § 1.

Події, які свідчать про порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя)
Щодо примусової зміни громадянства
21 березня 2014 року Державною Думою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон Російської Федерації, відповідно до пункту першого статті 4 якого із дня прийняття у Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб'єктів громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають на цей день на території Республіки Крим або на території міста федерального значення Севастополя, визнаються громадянами Російської Федерації, за винятком осіб, які протягом одного місяця після цього дня виявлять бажання зберегти наявне у них та (або) їх неповнолітніх дітей інше громадянство або залишитися особами без громадянства.
Примусова зміна громадянства та невизначеність щодо подальшого життя у випадку відмови від громадянства Російської Федерації становить пряме втручання у права осіб на повагу до приватного та сімейного життя. Вибір між отриманням або відмовою від громадянства Росії безпосередньо впливає на базові права зазначених осіб проживати постійно в місці свого звичайного проживання на території півострова Крим, оскільки відмова від отримання громадянства автоматично переводить їх у статус іноземних громадян, які знаходяться на території Росії без наявних для цього необхідних дозвільних документів. Для отримання таких (строкових чи безстрокових) документів зазначеним особам необхідно проходити складні додаткові процедури, результат яких відповідно до чинного законодавства Росії повністю залежить від волі адміністративних органів, що реалізують державну політику щодо питань міграції та натуралізації.
При цьому варто зазначити, що з огляду на закінчення терміну подачі відповідної заяви про відмову від зміни громадянства особи, які проживають на території Кримського півострова та які не подали заяву про відмову від громадянства Російської Федерації, автоматично набули статусу громадян Російської Федерації. Цей факт ще раз свідчить про явне незаконне втручання Російської Федерації у приватне життя громадян України та осіб без громадянства, право на повагу до якого гарантується статтею 8 Конвенції.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справі «Kurić and Others v. Slovenia» словенські органи влади після набуття Словенією незалежності надали особам, які проживають на території Словенії та не мають словенського громадянства, шість місяців для отримання такого громадянства. У разі якщо особа не зверталась із такою заявою, її викреслювали зі списку постійних мешканців Словенії, що значно звужувало їх права. Європейським судом було визнано порушення статті 8 Конвенції у цій справі з огляду на те, що існували відмінності у поводженні з двома групами осіб – «справжніми» іноземцями та громадянами колишніх республік Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (далі – СФРЮ).
Європейський суд також дійшов висновку, що ці відмінності у поводженні, які ґрунтувалися на громадянстві, покладали непропорційний і надмірний тягар на громадян колишньої СФРЮ (див. рішення від 26.06.2012, заява № 26828/06, п. 340).
Ситуація, в якій опинились громадяни України, що проживають на території Автономної Республіки Крим, є аналогічною ситуації, у якій перебували заявники у згаданій справі. Так, автоматичне надання громадянства іншої держави без волевиявлення особи суперечить положенням міжнародного права. Крім того, російською владою було визначено термін на відмову від отримання російського громадянства навіть менший, аніж у справі «Kurić and Others v. Slovenia». Насамкінець, російською владою жодним чином не визначено наслідки відмови від російського громадянства та подальший статус осіб у разі такої відмови.

Щодо незаконних обшуків житла
Зафіксовані випадки проведення кримською владою незаконних обшуків житла. Подібні «слідчі дії» проводились виключно серед кримських татар на основі однієї підстави – підозра у тероризмі. При цьому власників житла, у яких проводились обшуки, не повідомляли про висунуті проти них чи їхніх родичів обвинувачення чи про існування будь-якого розслідування, які б мали відношення до проведених обшуків. Також мало місце проведення таких обшуків за відсутності власників житлових приміщень.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду, втручання державного органу у житло заявника може бути виправданим лише при виконанні умов параграфа 2 цієї статті. Зокрема, щоб не суперечити статті 8, втручання повинно бути здійснено “відповідно до закону”, переслідувати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети. У справі «Функе проти Франції» заявник скаржився, що проведений митною адміністрацією обшук за його місцем проживання становив порушення статті 8 Конвенції. Європейським судом було визнано порушення статті 8 Конвенції у цій справі з огляду на те, що митна адміністрація не пред’являла заявнику прямих обвинувачень у порушенні існуючого валютного та фінансового законодавства, а також з огляду на те, що вона була наділена досить широкими повноваженнями.

Події, які свідчать про порушення статті 9 Конвенції (свобода думки, совісті і релігії)
Окупаційна влада на території Автономної Республіки Крим та на сході України створює перешкоди у діяльності церкви. Як зазначає Кримська польова місія з прав людини, в одному зі своїх звітів самопроголошені органи влади на території Автономної Республіки Крим перетворюють іслам із релігії у протестну ідеологію.
Крім того, Інститутом релігійної свободи зафіксовані як на анексованій території Автономної Республіки Крим, так і в південно-східних областях України часті випадки переслідування священників, знищення релігійних реліквій та незаконного вторгнення на територію церков різних конфесій.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справі «Інститут «Отто-Премінгер» проти Австрії» Європейський суд зазначив, що «свобода думки, совісті і релігії, яка охороняється статтею 9 Конвенції, є однією з основ «демократичного суспільства» в розумінні Конвенції. Саме в релігійному вимірі полягає один з найбільш життєво важливих елементів самовизначення віруючих і їх уявлення про життя» (рішення від 20 вересня 1994 року, § 47).
Європейський суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що у своїй діяльності релігійні громади дотримуються правил, які їх послідовники часто розглядають як такі, що мають божественне походження. Релігійні обряди мають священний зміст і значення для віруючих, оскільки вони відправляються священнослужителями, що мають на це право відповідно до встановлених правил. Їх особистість, безсумнівно, важлива для кожного члена спільноти, а їх участь у житті цієї спільноти є приватним проявом релігії, яка підпадає під захист статті 9 Конвенції (див. рішення у справах «Гасан і Чауш проти Болгарії», № 30985/96, § 62; «Перрі проти Латвії», № 30273/03, § 55).
Таким чином, вищевказані факти щодо перешкоди існуванню та явного переслідування релігійних громад свідчать про порушення Російською Федерацією статті 9 Конвенції.

Події, які свідчать про порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів)
Зафіксовано численні випадки здійснення перешкод діяльності засобів масової інформації (далі - ЗМІ), серед яких зобов’язання отримувати акредитацію у самопроголошеної влади, захоплення ЗМІ та представників ЗМІ, створення перешкод трансляції українських телеканалів, забезпечення домінування в інформаційному просторі російських телеканалів тощо. Усі зазначені випадки свідчать про порушення свободи вираження поглядів.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справі «Handyside v. U.K.» Європейський суд зазначив, що свобода вираження поглядів складає одну із суттєвих підвалин демократичного суспільства, одну з основних умов, необхідних для його прогресу та для розвитку кожної особи і підпадає під захист статті 10 Конвенції (див. рішення від 07.12.1976, заява № 5493/72).
При цьому звертаємо увагу, що при розгляді питання, чи було порушення статті 10 Конвенції, Європейський суд, перш за все, виходить з того, чи було втручання державних органів у свободу на вираження поглядів, і якщо так, то чи було втручання «передбачене законом», переслідувало одну або більше легітимних цілей і було «необхідним у демократичному суспільстві» для їхнього досягнення (див. рішення у справі «RTBF v. Belgium», заява № 50084/06, § 117, ECHR 2011).
Насамкінець слід зазначити, що будь-які заборони, у тому числі на свободу слова та свободу вираження поглядів, накладені органами влади чи найманцями Російської Федерації на території України, є незаконними за своєю сутністю.

Події, які свідчать про порушення статті 11 Конвенції (свобода зібрань та об’єднання)
Після окупації території Автономної Республіки Крим самопроголошена влада півострова забороняла кримським татарам проводити мітинги. Зокрема, на цей час зафіксовано два випадки втручання органами влади РФ у права кримських татар, гарантовані статтею 11 Конвенції, а саме:
- заборона в’їзду на територію Автономної Республіки Крим лідеру кримсько-татарського народу М. Джемілєву та подальше переслідування учасників масової акції, присвяченої його зустрічі;
- заборона проведення масових акцій у Сімферополі до 6 червня 2014 року, що автоматично накладає заборону на проведення траурних заходів, присвячених 70-річчю депортації кримських татар.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У своїй прецедентній практиці Суд неодноразово зазначав, що право на мирні зібрання, закріплене в статті 11, - фундаментальне право в демократичному суспільстві і, … є основою такого суспільства (див. рішення у справі «Djavit An v. Turkey», від 20.02.2003, заява № 20652/92, п. 56, та рішення у справі «Kokkinakis v Greese» від 25.05.1993, заява № 14307/88, п. 31).
Переслідування за участь у масовій акції та заборона проведення таких акцій є прямим втручанням у права, гарантовані статтею 11 Конвенції (див., серед багатьох, рішення у справі «Galstyan v. Armenia» від 15.11.2007, заява № 26986/03).
При цьому варто наголосити, що Європейський суд неодноразово зазначав у своїй практиці, що будь-яке обмеження прав має бути «передбачено законом», переслідувати легітимну мету, бути «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї мети (див. рішення у справі «Kuznetsov v. Russia» від 23.10.2008, заява № 10877/04, п. 37).
Як зазначав Європейський суд, держави повинні утримуватися від застосування довільних заходів, які можуть перешкодити реалізації права на мирні зібрання. З точки зору самої сутності свободи зібрань та об'єднань та їх близького відношення до демократії повинні бути переконливими та незаперечними причини виправдання втручання в це право (див. рішення у справі «Ouranio Toxo v . Greece» від 20.10.2005, заява № 74989/01, п. 36).
Тобто переслідування за участь у масових акціях, заборона проведення таких акцій є прямим втручанням у права, гарантовані статтею 11 Конвенції. А зважаючи на факт незаконності встановлення Російською Федерацією будь-яких обмежень на території України, таке втручання було незаконним, що свідчить про порушення статті 11 Конвенції.

Події, які свідчать про порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту)
Вищенаведені факти щодо порушення статті 6 Конвенції, а саме, винесення судових рішень на підставі законодавства та іменем Російської Федерації, свідчать про відсутність ефективних засобів правового захисту на території Автономної Республіки Крим.
Крім того варто зазначити, що на цей час відсутні ефективні засоби для відновлення порушених прав і на території південно-східних областей України з огляду на те, що російські диверсійні групи умисно створили ситуацію, за якої українські органи влади заблоковані та не можуть ефективно реагувати на ситуацію в регіоні.
Отже, за таких обставин особа у випадку наявності факту порушення її прав, гарантованих Конвенцією, фактично не має у своєму розпорядженні ефективних засобів захисту на території АР Крим, у Луганській та Донецькій областях, як це вимагається прецедентною практикою Європейського суду.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справі «Đermanovic v. Serbia» Європейський суд зазначив, що особа для захисту своїх прав повинна мати у своєму розпорядженні доступні та ефективні засоби захисту, які є достатньо визначеними як у теорії, так і на практиці.

Події, які свідчать про порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації)
Виклики до прокуратури, порушення кримінальних справ, виклики до поліції з метою допиту щодо релігійних переконань кримських татар, заборона трансляцій кримськотатарських телеканалів та програм за участю лідерів кримськотатарського народу, заборона масових зібрань у визначні для них дні є очевидним доказом «особливого» ставлення до кримськотатарського народу.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
Європейський суд неодноразово підкреслював, що стаття 14 не може існувати незалежно, але відіграє важливу роль, доповнюючи інші положення Конвенції та Протоколів до неї, оскільки вона захищає осіб, які перебувають у подібних ситуаціях, від будь-якої дискримінації щодо користування їх правами, викладеними в інших положеннях Конвенції. У разі якщо основна стаття Конвенції чи протоколу до неї розглядається сама по собі чи в поєднанні зі статтею 14, і визнано окремо порушення основної статті, як правило не обов’язково для Європейського суду розглядати справу за статтею 14 також, хоча позиція буде іншою, якщо явна відсутність рівності щодо поводження при реалізації права є фундаментальним аспектом справи (Рішення у справі «Chassagnou and Others v. France» [GC], від 29.04.1999, справа № 25088/94, 28331/95 та 28443/95, п. 89, ECHR 1999 III, та рішення у справі «Dudgeon v. the United Kingdom» від 22.10.1981, Series A № 45, ст. 26, п. 67).
Крім того, Європейський суд у своїй практиці вказує, що дискримінація за ознакою належності людини до певної етнічної групи є формою расової дискримінації (див. визначення, прийняті Організацією Об’єднаних Націй та Європейською комісією проти расизму та нетерпимості – пункти 33 і 34). Расова дискримінація, з огляду на її загрозливі негативні наслідки, є одним з особливо брутальних видів дискримінації і тому вимагає від влади виняткової пильності та негайної реакції. Держава повинна вживати всіх доступних засобів для боротьби з расизмом, аби відновлювати у суспільстві такий демократичний стан, за якого „інакшість” одних людей вважається джерелом духовного збагачення для інших, а не загрозою для останніх (див. рішення у справі «Начова та інші проти Болгарії» від 06.07.2005, заяви №№ 43577/98 43579/98, § 145).
Події, які свідчать про порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції (захист права власності)
Окремо слід розглядати порушення права власності як фізичних, так і юридичних осіб. При цьому поняття «майна» може стосуватися «існуючого майна» та активів, включаючи майнові зобов’язання, щодо яких заявник може заявити про те, що в нього існують принаймні «законні сподівання» на отримання реальної можливості користуватися правом власності.
Так, було зафіксовано випадки перешкод у користуванні майном фізичним особам у зв’язку з неможливістю чи забороною їм органами Російської Федерації потрапити на територію Автономної Республіки Крим. Крім того, на сьогодні зафіксовано часті випадки руйнування майна, зокрема житлових будинків, найманцями Російської Федерації у південно-східних областях України.
Крім того, самопроголошена влада на території Автономної Республіки Крим декількома своїми актами оголосила націоналізацію майна українських підприємств, які знаходяться на території півострова. З огляду на це велика кількість юридичних осіб та, зокрема, банківських установ втратили доступ до свого майна, яке знаходиться на окупованій території, і як результат, втратили можливість отримувати прибуток з його використання. Аналогічна ситуація відбувається і в південно-східних областях України. Зокрема, були зафіксовані часті випадки захоплення членами самопроголошеної влади так званих Донецької та Луганської Народних Республік приміщень та споруд, які перебувають у державній, комунальній чи приватній власності.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» заявники скаржилися на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за ст. 1 Протоколу 1. Європейський суд ухвалив, що хоча подібне відчуження теоретично залишало за власниками право користуватися та розпоряджатися своєю власністю, однак практично їхні можливості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном (див. рішення від 23.09.1982, заяви №№ 7151/75 та 7152/75).
Крім того, Європейський суд констатував, що вилучення власності без виплати відповідної компенсаціїі зазвичай становить порушення статті 1 Протоколу 1 до Конвенції, а повна відсутність компенсації може вважатись виправданою у розумінні статті 1 Протоколу 1 лише у виняткових випадках (див. рішення у справі “Case of the former king of Greece and others v. Greece” від 23.11.2000, заява № 25701/94, § 89).

Події, які свідчать про порушення статті 2 Протоколу 4 до Конвенції (свобода пересування)
Було зафіксовано випадки заборони в’їзду органами влади Російської Федерації на територію Автономної Республіки Крим громадянам України та інших держав, що є прямим порушенням їх права на свободу пересування.
Відповідна прецедентна практика Європейського суду
У своїй практиці Європейський суд зазначає, що право на свободу пересування, гарантоване пунктами 1 і 2 статті 2 Протоколу 4, призначене для забезпечення будь-якій людині права на свободу пересування в межах території та покидати цю територію, що передбачає право їхати до вибраної особою країни, якщо в неї є на це дозвіл (див. mutatis mutandis рішення Комісії у справі «Peltonen v. Finland» від 20 лютого 1995 року, рішення та Звіти (DR) 80-А, стор 43, § 31). Звідси випливає, що свобода пересування забороняє будь-які заходи, здатні порушити це право чи обмежити його використання, та які не можуть розглядатися як такі, що «необхідні у демократичному суспільстві», переслідують легітимні цілі, згадані в третьому пункті вищезазначеної статті (рішення у справі «Bartik v. Russia» від 21.12.2006, заява № 55565/00, п. 36).
Наголошуємо, що перелік цих порушень не є вичерпним і базується на інформації, наведеній у звітах вищевказаних організацій.

Львів.Київ.Дніпро:

Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.

З ухвали суду.

За змістом положень ч. 4 ст. 110 КПК України обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває особі обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування.

Відповідно до положень п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України суд першої інстанції у підготовчому засіданні має право прийняти рішення про повернення обвинувального акту прокурору, в тому випадку, якщо він не відповідає вимогам КПК України.

Пунктом 5 ч. 2 ст. 291 КПК України передбачено, що обвинувальний акт має містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.

Аналіз обвинувального акту у даному кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 вказує на те, що прокурором не було дотримано вимог закону , оскільки, як вірно вказано в ухвалі суду 1-ї інстанції, обвинувальний акт не містить у собі належним чином сформульованого обвинувачення.

Формулювання обвинувачення повинно складатись з обставин, які свідчать про наявність доведених даних про подію (час, місце, спосіб) кримінального правопорушення, форму вини, мотив і мету його вчинення, обставини, які впливають на ступінь тяжкості кримінального правопорушення тощо.

Відсутність в обвинувальному акті формулювання обвинувачення особи унеможливлює якісно і в повній мірі здійснювати захист від предявленого обвинувачення, що порушує право особи на захист.

В апеляційній скарзі не наведено підстав для визнання ухвали суду першої інстанції в частині повернення обвинувального акту не законною та необґрунтованою.

Так, ч. 1 ст. 263 КК України дійсно є бланкетною , а тому повинна бути деталізація відповідних положень інших нормально-правових актів, що регулюють суспільні правовідносини та наповнює норми більш конкретним змістом для встановлення саме тих ознак, які мають значення для правової кваліфікації за відповідною статтею чи частиною статті КК України. Однак, при цьому, в обвинувальному акті лише зазначено, що ОСОБА_2 порушив Інструкцію № 622, без зазначення конкретної норми, глави, розділу, пункту, підпункту на порушення яких обвинуваченим вчинено інкриміноване діяння. Як правильно зазначає суд, при формулюванні обвинувачення не зазначена в обвинувальному акті і субєктивна сторона інкримінованого злочину, зокрема мотиви, цілі, як вони встановлені під час досудового слідства.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги прокурора про те, що судом не правильно зазначене прізвище прокурора який брав участь при розгляді справи у суді першої інстанції, то дане твердження є слушним, судом дійсно допущена описка при написанні прізвища прокурора, однак даний довод не може бути достатньою підставою для скасування чи зміни ухвали суду, а описка може бути виправлена судом відповідно до вимог ст. 379 КПК України за заявою учасника кримінального провадження чи ініціативою суду.

Таким чином, колегія суддів, приходить до висновку про законність, обґрунтованість та вмотивованість прийнятого судом першої інстанції рішення про повернення обвинувального акту до прокуратури для усунення недоліків, та про безпідставність поданої апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу прокурора залишити без задоволення.

Ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 15 вересня 2017 року, якою обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2, у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.1ст. 263 КК України повернуто прокурору для усунення недоліків - залишити без змін.

Головуючий В.І. Говоруха. Справа № 363/2227/17
Наши лучшие адвокаты и юристы работают для Вас в Киеве, Днепре и Львове. Связаться с ними можно по телефонам в Киеве - 0443388576; в Днепре - 0567671276; во Львове - 0322537860. Профессиональные услуги быстро. Моб. тел. общий +380949108276.

Адвокат.Днепр.Киев.Львов









новости адвоката

January 2018
S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

цена по договоренности

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Tiffany Chow